Нова щемлива історія жіночої долі на війні. Світлана на псевдо “Квітка” – солдат, кухар 7-го окремого батальйону “АРЕЙ”. Чоловік Світлани дістав важке поранення на Донеччині, у Часовому Яру, а рідний брат віддав життя за Україну. Жінка не схилилася під важким тягарем війни – сама стала на допомогу воїнам, аби трагедій на рідній землі було якомога менше.

«Йому давали всього два дні на виживання, – розповідає Світлана про свого чоловіка. – Добу я його шукала в Україні, не могли знайти, в який госпіталь його відвезли. Ну 1,5 місяця на діалізі був, велика втрата крові. Найстрашніше було переступити поріг палати. Привезла йому великі патріотичні букети, зайшла, серце щемить. Кажу:

– Що ти лежиш, коник одноногий? Давай бігом скакати починай!

І з цього дня він почав на милицях пересуватися.

 – Якщо ти будеш себе жаліти, тебе всі навколо почнуть жаліти й ти падаєш духом — і все. Кінець».

Замість ноги у пораненого буде протез. Жінка сказала коханому, що не буде показувати своєї жалості й іншим – рідним, друзям, знайомим, – заборонить його жаліти і тим більше плакати. Зробить усе можливе, щоб він швидше зміг пересуватися самостійно, кермувати автівкою.

«У мене стільки ситуацій у житті було різних, уже все перенесла — не знаю, чого мені боятися ще. Більше боюся за своїх рідних. Страх мами, страх дружини», – зізнається жінка.

Про втрати каже – хоч і не показує свого болю, але пам’ятатиме загиблих воїнів усе життя.

«Я пишаюся своєю витривалістю — можу по дві години поспати, потім добу не спати, вийти на роботу. Пишаюся своїм позитивом, багато хто сприймає це як дурість, починає говорити: “Свєта, тобі 44 роки, як ти себе поводиш?” Але я не асоціюю себе з віком, внутрішньо мені 22 роки, хоч мені буде 82 – я піду на дискотеку танцювати. Одягну латексну сукню, макіяж, ключка в руки – піду наводити метушню!», – усміхається Світлана.

Роботу кухні на передовій оцінює досить високо. Продукти привозять, а кухарі вигадують смаколики.

«Випічка — це взагалі йде на ура! Маруська — булочки, «Кобра» — пироги й торти, я – якісь рулети, печива, піцу. Ірина, Олечка, Тетянка — у кожного є своя «родзинка». Бували моменти, що тобі з нічого треба зробити щось і все одно виходило».

Хлопці говорять незламним українкам: «Їдемо до вас, тому що хочеться зарядитися енергетикою. Ми йдемо на війну. До вас приїхав і поїв смачно, і поржав, і погнав, і пообіймався, і на позитиві вже поїхав на завдання».

Світлана радіє, що потрапила саме до «АРЕЮ»:

«Батальйоном пишаюся. Багато загиблих, але вони встигли зробити велику справу! Один із бойових батальйонів, які тримають лінію фронту на цій ділянці. Пишаюся жінками, які всупереч всім труднощам, пересиливши страх, прийшли сюди. У Танюхи двоє маленьких дітей, молода мама — і приносить величезну користь і країні, і армії. Або Олечка — у неї чоловік з інвалідністю. У мене брат загинув у жовтні, чоловік поранений, з усієї своєї сім’ї залишилася цілою тільки я…»

Військовослужбовиця вважає: після війни суспільство цивільне, яке живе в тилу, і люди, які побували в бойових зонах, — це буде два світи. Чи зможуть мирні зрозуміти, що ти пережив, скільки тобі довелося витримати, якими шляхами, якими труднощами, скільки ти відчув негативних емоцій і сліз, коли гинуть побратими? Давайте зробимо все, аби розуміти і підтримувати тих, хто заради нас не жалкує власного життя.

Джерело: ТРК Рудана