«Хто, якщо не я». Вчора, 21 листопада, у Кривому Розі попрощались із воїном Анатолієм Марінченком. Криворізький шахтар загинув 11 листопада під Торецьком на Донеччині.

«Анатолій навіть пів року не встиг провоювати. На фронт пішов добровольцем, попри серйозні проблеми зі здоров‘ям. Мав третю групу інвалідності після 20 років роботи на шахті «Ювілейна». Дуже приязною і компанійською людиною був. Коли здоровкався, руку протягував і обов‘язково усміхався. Ми з ним два десятки років разом відпрацювали на шахті. Він – у забої. Був інвалідом, але пішов нас захищати», – згадує колегу пан Микола.

Людиною з великою літери називає Анатолія Марінченка його сусідка Тетяна. Каже: всі його знали як чудового чоловіка і дбайливого батька.

«Він же був пенсіонером, мав інвалідність, але не злякався. Пішов добровольцем на війну, щоб захистити нас від цих загарбників. Загинув достойно. Ми будемо пам‘ятати його завжди», – не стримує сліз жінка.

Віталій Замрієнко – кум і давній товариш Анатолія. Разом з 1-го класу вчилися, разом на шахті працювали.

«Він мені казав: «Куме, йдемо разом на війну». Я тоді ще працював, кажу: дай мені до пенсії доробити хоча б. «Якщо не я то, хто» – це було його гасло. Тому воювати пішов сам, ніде не ховався», – з гіркотою каже друг.

Сусідка Клавдія знала Анатолія ще з дитинства, в одному будинку разом мешкали з 1967 року.

«Знала всю його рідню, дідуся, бабусю, батьків. Коли сталася війна, все повторював: «У мене ж онук, хто його буде захищати?». Дуже спокійна, приязна людина була, домосід. Перший вітався, він мені як син був», – каже заплакана жінка.

У своєму батальйоні Анатолій Марінченко прослужив лише пів року. За місяць йому мало виповнитись 52 роки. Герой до кінця залишився вірним військовій присязі і своєму народові. Горюють по ньому дружина, донька і онук.

Вічна шана і пам‘ять.

Джерело: ТРК “Рудана” Кривий Ріг