У секторі почесних поховань Центрального цвинтаря Кривого Рогу лунає голосний материнський плач. Ховають двох захисників з Кривого Рогу – вірних друзів для всіх, хто їх знав, а для найрідніших, своїх мам – кращих синів у світі. Дмитро Корячко та Віталій Дядюшкін не повернулися додому живими.

30-річний Дмитро Корячко був командиром взводу механізованого батальйону 17-ї окремої Криворізької танкової бригади імені Костянтина Пестушка. Коли вороги зазіхали на територіальну цілісність нашої держави у східних областях, протягом 6 років боронив Батьківщину у АТО/ООС. З початком повномасштабної російської агресії знову став до лав ЗСУ, як хоч і молодий, але досвідчений та самовідданий воїн. 

Герой загинув поблизу Миролюбівки на Херсонщині. Вдома на нього чекали батьки та молодша сестра – власну родину хлопець створити не встиг.

«Куди ж ти сховалося від мене, моє сонечко? Боже, нащо тобі на небі стільки наших діток? Як же тебе всі любили, сонечко моє, ти ж всім посміхався, жодної фотографії немає без посмішки…» – ридає над труною, вкритою українським прапором, матуся. Обіцяє синочку, що намагатиметься менше плакати, аби там, за межею вічності, йому було легше. «Наше майбутнє йде від нас…» – зривається з уст матері.

Двоюрідний брат Дмитра, Владислав, з невимовним болем згадує про їх спільні мрії. Вони незвичайні, адже Влад також військовий, звільняє Херсонщину. Каже, на окупованих територіях живе їх бабуся, у якої вони разом бували щоліта з самого дитинства. Хлопці хотіли разом прийти у її домівку визволителями. Тепер бабусі лишиться тільки пам’ять про онука-Героя.

«Таких людей як Дмитро мало, – говорить Владислав. – Насамперед, він дуже чуйний, завжди приходив на допомогу. Мав багато друзів, адже був такою світлою людиною. Став взірцем для своїх побратимів – вів у бій солдатів, і вони сміливо йшли за ним, бо всі знали, що на нього можна покластися. Як шкода, що такі люди йдуть від нас…».

Олена, мати Віталія Дядюшкіна, також не стримує гірких ридань. Крізь сльози розповідає, яким її син був добрим, веселим, щирим. Ще 9 жовтня телефонував та заспокоював, що все нормально, а вже 12 жовтня його життя забрав нищівний мінометний обстріл по позиціям наших захисників під Бахмутом, на Донецькому напрямку. 42-річний криворіжець завжди був патріотом, тож як тільки отримав повістку з військкокомату, у червні, став на захист Батьківщини.

«Він ріс на наших очах, – розповідає сусідка Героя Лідія. – Такий привітний, добрий хлопчик був. Став надзвичайно хорошою людиною, ніколи не відмовляв у допомозі. Працював металургом. Ми всім будинком плачемо за ним, не можемо повірити…»

Осиротіла мати Віталія, схилився у скорботі його брат. Знайти своє кохання чоловіку не вдалося – надто мало часу відміряла йому доля. Але воїни, що не жалкували себе заради Вітчизни, – безсмертні. Майорять прапори на могилах, а в небі світить осіннє сонце, як знак близької Перемоги.