Військовослужбовець Володимир з Кривого Рогу – доброволець, який потрапив до 40 батальйону територіальної оборони. Пройшов Іловайськ, а поблизу Дебальцева потрапив в полон. Вийшовши з полону, уклав контракт з 17 бригадою. Саме про це і розповів Володимир.

– Володимире, розкажіть трохи про себе?
– Сам я родом з Криму. У 2010 році приїхав у Кривий Ріг. Коли у 2014 році розпочалися незрозумілі дії в Криму, прийшов добровольцем до військкомату. В травні мобілізувався і потрапив до 40 батальйону територіальної оборони, у складі якого пройшов Іловайськ, а ось поблизу Дебальцева потрапив в полон. Вийшовши з полону, підписав контракт з 17 бригадою.

– Чим займалися до армії?
– До армії працював приймальником товару в супермаркеті. Коли звільнився, влаштувався працювати на шахту. Пропрацював рік і знову повернувся в армію. В армію повернувся, тому що є поклик захищати державу.

– Ви – доброволець. Не виникало бажання десь сховатися і уникнути армії?
– Ні, не було. Я вихований в патріотичному дусі. Мій молодший брат також пішов добровольцем. На жаль, батька немає.

– Пригадайте свої перші дні в армії?
– Нас мобілізували 16 травня. Ніхто не знав, що робити. З нами почали проводити заняття з бойової підготовки. Спочатку ми займалися у спортивному вбранні. Не було як такої форми. Потім нам видали форму, взуття, зброю. 7 червня ми вирушили в АТО в район Іловайська. Наш шлях до Іловайська розпочався із Старабешево.

– Коли особисто ви стикнулися з активними бойовими діями?
– 7 серпня. Відбувався наступ на Іловайськ. Нам дали техніку та волонтерські машини. Ми виїхали в чисте поле. З трьох боків нас оточувала «зеленка». Ми потрапили в засідку. Розпочався бій. Я почув свист куль. Серед нас знаходився солдат з бойовим досвідом. Він вигукнув, що нас обстрілюють і всім слід стрибнули на землю. Перші дві години я намагався закопатися в землю з кулеметом. Коли окопався, заспокоївся і почав шукати спалахи, але нічого не було видно. Ми не бачили противника, лише було видно, як наші хлопці падали пораненими, вбитими. Ми не бачили хто і звідки стріляє. Потім побачили спалахи і почали за ними спостерігати. Розпізнали де знаходиться противник. З кулеметів погасили вогневу точку. Потім ми вже швидко знаходили спалахи противника. Нас було близько 70 осіб. Поруч розмістився «Правий сектор». Вони пішли в «зеленку». Повернулися і нам сказали, що далі розташовується укріплений район і ми його не візьмемо. Ми дійшли до місця видимості дотів противника. Звідти працювали снайпера. До нас під’їхав третій полк спецназу. Вони не встигли вийти з «Уралу» і одразу в них два двохсотих. Деяку техніку ми втратили. Поки танки йшли нам на допомогу, то використали боєкомплект і коли вони до нас прийшли, боєкомплекту не залишилося. Ви ж розумієте, тоді був 2014 рік і ніхто не знав, що робити. Все знаходилося у жахливому стані. Тоді ми вийшли з втратами: один загиблий, два – поранених. Отже, перший бій виявився сумбурним.

Другий бій відбувся того ж вечора. Прийшов наказ брати штурмом Іловайськ. Ми висунулися. Лише від’їхали кілометр-два, нас накрили АГС. Мене контузило. Ми втратили людей. Половина колони збилася зі шляху і поїхали в іншу сторону. Події відбувалися вночі. Нас ніхто не вчив воювати вночі. В цьому бою ми втратили бійця. Він відбився від групи, пішов в «зеленку». Вранці розпочали пошукову операцію, але не знайшли.

В третьому бої ти розумієш що й до чого. Поступово отримували бойовий досвід. Почали самостійно розробляти правила поведінки в бою.

– І які ж ви правила розробили?
– До своєї зброї спиною не повертаються. Якщо ви висунулися групою в складі, наприклад, 10 осіб, то у такій кількості повинні повернутися, навіть, якщо хтось загинув, то його не треба залишати.

– Як відбувалася операція на дебальцевському напрямку?

– На дебальцевському напрямку було все плачевно. Ми заїхали. Поміняли 25 батальйон «Київська Русь». Піхота зайняла передові позиції. Перші два тижня – дрібні обстріли. Противник пробував на міцність нашу оборону: він – атакує, ми – відбиваємося. Потім розпочався штурм Дебальцева – у перемішку піхота та артилерія. Артилерією було по нам випущено стільки снарядів, що після трьох днів штурму, ми ходили не по землі, а по осколках. Артилерія працювала вдень та вночі при чому дуже багато та прицільно. Загинуло тоді чимало людей.
Коли артилерія міняла свої позиції, тоді йшла на штурм піхота, потім розпочинала працювати артилерія, піхота – в окопи. Це відбувалося протягом всього штурму Дебальцева.

15 числа сказали, що буде перемир’я, тоді військовослужбовці видихли з полегшенням, адже постійні бої виснажують людину. Чекали перемир’я, але воно не настало. Як зараз пам’ятаю: 14 числа о 23 години 45 хвилин вогонь припинився, а 15 числа о 00 годин 15 хвилин розпочався бій. Всі зрозуміли, що нас обдурили і перемир’я не буде. Ми розпочали готуватися тримати оборону, адже знали, що знаходимося в оточенні.

У бійців були рюкзаки, в яких знаходилися лише необхідні речі: сухий пайок на добу, бойовий комплект і документи. Ніхто свої речі не забирав. Всі розуміли, що лишнього брати не треба.

– За яких обставин ви потрапили в полон?
– 15 числа нам дали в допомогу роту Нацгвардії. Я зі своєю групою виїхав їх зустрічати. Ми повинні були о 12 годині їх зустріти і супроводити на взводний опорний пункт, але нацгвардійці не з’явилися. В результаті о 14 годині нас оточив противник – донські козаки. Зав’язався бій. Я прикривав групу. Група встигла відступити, а я – не встиг. З нами був заступник командира підрозділу по техніці. Він загинув одразу. Мені потрапила куля в бронежилет і я втратив свідомість. Прийшов до тями, коли козаки тягнули мене за ноги. Вони забрали в полон. Як я згодом дізнався, моя група зустріла нацгвардійців, вони чули, що йшов бій і зупинилися. Моя група повернулася, забрали тіло загиблого нашого побратима, а мого ж тіла не знайшли, як і слідів крові. Вони зрозуміли, що мене не вбили.

Мене противник забрав в полон. Вони базувалися на території колишнього хлібзаводу. Це вже було в середині Дебальцева. Ворогу допомагало місцеве населення. Мене одразу закрили у стрілецькій команді. Погрожували фізичною розправою. Зустрівся з генералом Козіциним. Мене він запитав: «Ну, що синок, в наших стріляв?» На це я відповів: «Так, звичайно. Я ж не в пісочницю приїхав грати» Він: «Чому не просишся тебе не вбивати, адже всі просяться?» Я у відповідь: «Проситися потрібно було у військкоматі». Коли я потрапив в полон, то якийсь умовний тумблер в голові спрацював: змісту немає проситися і плакати. Твоє життя нічого не вартує. Якщо вмирати, то вмирати чоловіком.

– Що було далі?
– Мене закрили в камері, зняли форму, берці, годинник, забрали гарні кросівки, цигарки. Натомість дали фуфайку без ґудзиків, майку, тоненькі спортивні штани, валянки – один 41 розміру, інший – 45. 45 розмір був зручним, адже в мене розмір ноги 43, а ось 41 розмір – не зручно. Я дві доби просидів в камері. Виводили лише в туалет.
Коли мене вели із стрілецької команди через Дебальцево, на вулиці мене зупинив якийсь дід, облаяв і плюнув мені в обличчя, а я не розгубився і плюнув йому у відповідь. Далі не пам’ятаю, що було, отямився в машині.
В полоні як в полоні: тебе б’ють, ти приходиш до тями, і так по колу. Перші три місяці пам’ятаю погано. Коли знаходився в полоні, то там були зеки. Їм пообіцяли, хто буде служити на території ЛНР донським козакам, то їм спишуть строки ув’язнення. Зеки намагалися на мені відпрацювати свої удари. Чи їм набридло бити, чи просто звикли до моєї присутності, перестали бити.

Потім мене засудили. Відбувся наді мною суд ЛНР, як над військовим злочинцем. Звинуватили в трьох статтях: геноцид російського населення, злочин проти народу Маларосії, злочин проти людяності. Засудили мені на сім років. Відправили до в’язниці. Через тиждень мене забрали в Луганськ в комендатуру. Там відсидів місяць-півтора, потім потрапив на обмін.

– Скільки часу ви знаходилися в полоні?
– В загальному просидів п’ять місяців.

– Після полону помінялися погляди на життя?
– Ні, лише загартувався. Коли нас міняли, то йшли доріжкою. Коли я її переступив, тумблер в голові перемкнувся.

В мене немає душевної травми, що був в полоні, відсутній тремер з приводу знаходження в полоні. Всі знають на що вони йдуть і знають, що може бути. Не хочеш потрапити в полон – застрелься, а потрапив в полон – будь чоловіком. У кожного свій вибір.

Прийшов з полону, влаштувався на шахту, зрозумів, що це не моє. Вирішив повернутися в армію. Підписав контракт з 17 бригадою і донині служу.

– Як прийняли звістку про полон ваші рідні?
– Їм одразу повідомили, що я зник, потім – загинув. В полоні знаходилися хлопці по півтора роки, їх важко у козаків обміняти. Між побоями, був там комендант Алчевська, який постійно приїжджав, давав закурити, бив і їхав. Так я в нього попросив телефон передзвонити додому, аби сповістити, що я живий. Я передзвонив. Потім він телефонував дружині і розповідав, що мене розстріляли. Мама посивіла, брат – пішов також добровольцем.

– Які висновки винесли з бойових дій?
– Зараз армія помінялася. Я це бачу. Найголовніше – появилися офіцери-командири, які вміють керувати, знають як застосовувати бойовий потенціал того чи іншого бійця, як робити опорні пункти, як захищати, йти в атаку, оборонятися. Появився сержантський корпус, старшини, які допомагають особовому складу. Є особовий склад, в якого бойового досвіду три-чотири роки, які дають молодим бійцям корисні настанови. Проте війна триває. Противник вдосконалює свої навички і ми також. Якщо ми б не вдосконалювали навички і залишилися на рівні 2014 року, то армії не існувало. Зараз техніка на ходу, вона ремонтується, кожний знає чим займатися. Є вертикаль влади. Я рад за армію. Можу сказати, що українська армія може потягатися з російською, що ми робимо сьогодні і доволі успішно.

– Чого ви чекаєте від життя?
– Мир через перемогу! Все решта в мене є. Я найщасливіший чоловік у світі, в мене ідеальна родина, дружина. В домі і в житті все є. Лише треба мир через перемогу і все!