asd

Всі новини про життя міста

Боролась, діяла і дочекалась! Криворожанка Оксана Латанська обійняла звільненого сина

15 криворізьких бійців – відучора на волі! Криворожанка Оксана Латанська, матір полоненого нацгвардійця, після обміну нарешті обійняла свого сина Віталія. Пані Оксана, голова ГО «Сталева гвардія КР», заради звільнення свого найріднішого здолала нелегкий шлях, протягом двох років уперто штурмуючи високі кабінети, звертаючись до урядовців, організовуючи мітинги й акції, нагадуючи посадовцям та громадянам про наших чоловіків, синів і братів у неволі.

«День був тривожним. Ми шукали в різних джерелах прізвища звільнених, аж раптом у мене – відеовиклик від регіональної керівниці Координаційного штабу з питань поводження з полоненими Юлії Приймак. Я вже зрозуміла, що мова про обмін, на який я чекала більше всього в житті. Це був мій син! Я забула все, що хотіла сказати, одразу ринули сльози. Навіть сталеві жінки плачуть, коли у них буває велика радість. Сьогодні відбулася перша зустріч з сином, я здолала шлях, щоб його побачити. Син зараз у лікувальному закладі, разом із побратимами», – розділила свою радість з нами Оксана Латанська.

За словами пані Оксани, в Україні й досі немає спільного протоколу обстеження звільнених. Криворізька ГО «Сталева гвардія КР» працює над цим спільно з владою, уповноваженим ВР з прав людини. Бо війна триває 11-й рік, ще багато бійців у полоні, тож треба робити все, щоб їхнє повернення було нормативно врегульованим і максимально комфортним, бо вони й так достатньо натерпілися у ворожих катівнях.

«За той час, що ми очікували і боролися за наших дітей, всі полонені хлопці стали рідними. Це тепер також мої сини – усі 70. Їм треба допомагати, бо в законодавстві багато прогалин, про які треба сигналити. Законотворцям треба розкрити проблему, звернутись від імені громадських організацій. Ми йдемо цим шляхом і продовжимо його. Ми ще не всіх обійняли, але наших сердець вистачить на всіх», – відверто зізнається пані Оксана.

Результати цієї роботи красномовні – Кривий Ріг займає лідерські позиції за кількістю звільнених захисників, зокрема оборонців Маріуполя. А значить, регулярні акції родичів мають сенс, їх бачать.

«Наші мирні мітинги розуміють не всі криворіжці, але в поєднанні з тією роботою, яку ми проводимо на рівні уповноваженого ВР з прав людини, командувачів, міністерств, це й дає такі результати. У полоні ще залишаються близько 50 наших нацгвардійців, ще є хлопці з 17-ї танкової та морпіхи, щонайменше 120 бранців. Тому рук не опускати, чекати і боротися!» – окреслює своє ефективне життєве кредо мати звільненого нацгвардійця.

“Минули рік, півтора, два, і я почав втрачати надію”, – криворіжець Віталій про звільнення з полону

Віталій описав журналістам свої відчуття від знаменної події: 

“Якщо не виражатися нецензурно, то важко описати, що ми пережили. У визволення повірили, лише коли побачили прапор рідної країни і хлопців у нашій формі. До того ми думали, що нас просто перевозять в іншу зону, що це якісь звичайні підступи росіян. Бо вони так часто роблять: нібито везуть на обмін, майже на кордон, а потім розвертають назад, іноді ще в гірші умови, з яких вивезли. Цього разу нас зібрали, сказали взяти речі, зав’язали очі і відправили” .

Змучений криворіжець був приємно здивований тим, скільки простих українців у містах і селах радісно зустрічали колону з визволеними бранцями. Люди зупиняли автобуси, роздавали хлопцям печиво й воду, цілували.

«Я ніколи не бачив, щоб так раділи незнайомим, стороннім людям. Це було неймовірно. Просто слів немає. Як тільки ступив перший крок з автобуса, мені допомогли зв’язатися з матусею. А далі я погано пам’ятаю, стільки було емоцій. Пригадую, що просив маму не плакати…» – ділиться Віталій.

Про полон йому згадувати важко. Поки не готовий, – каже юнак.

«Перші місяці заспокоював себе думкою, що про нас пам’ятають і скоро заберуть. Потім минув рік, півтора, два роки, і я почав втрачати надію. Бачив, як багатьох хлопців засуджували до в’язниці, причисляли до «Азову». Страх був, що й мене так само відправлять у далекі краї. Тому новина, що ми нарешті вдома, не підлягає опису словами», – усміхається Віталій.

Зичимо нашим землякам, які вирвались із пекла, якнайшвидше зцілити тіло й душу у колі рідних людей, які люблять їх понад усе.  

Джерело: ТРК Рудана

Підписуйтесь на нас

Підписатися
Сповістити про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі