Знову чути над світом ангельську пісню: «Слава у вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління» (Лк. 2, 14).
Ось вже більше двадцяти століть віддаляють нас від цієї великої святої ночі, коли ця пісня прозвучала над землею. З того часу так багато змін відбулося в житті людства: створювалися та розпадалися імперії, розквітали та приходили в занепад культури. Сучасні досягнення перевищили найсміливіші мрії минувщини. Тільки одне лишилося незмінним: людина та її душа і цей життєдайний небесний поклик, що веде людство до духовного оновлення і досконалості.
«Прийдіть, зрадіємо Богові, справжню таємницю відкриваючи», – кличе нас сьогодні свята Православна Церква у різдвяних піснеспівах.
Про яку таємницю звіщають нам ці дивовижні піснеспіви? В усі часи людина відчувала спрямування вродженого невгамовного бажання правди і безсмертя в об’єднанні землі з небом, людей з Богом.
Давня язичницька мудрість в пошуках вічного джерела життя – Бога, інстинктом своєї безсмертної душі прагнула до Його пізнання, обожнюючи не тільки природу, але навіть і саму людину. Про це святий апостол Павло у Посланні до римлян пише: «Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві» (Рим. 1, 25). Пізня філософія, мудруючи у цьому напрямку, в своїх починаннях та пошуках створила надлюдину. Але, на жаль, ні в одному, ні в іншому не було розв’язки.
Нарешті, сама всемогутня любов Божа проявилася в таїнстві над таїнствами – у втіленні Божого Слова, в Таїнстві Боголюдини, Яка, за свідченням святого апостола Павла, «є образ невидимого Бога, народжений перш усякого творіння … щоб у Нім перебувала вся повнота, і щоб Ним поєднати з Собою все… чи то земне, чи то небесне» (Кол. 1, 15 – 20). Не людина стає Богом, а Бог – людиною. Не людина наближується до Бога, а Бог сходить, щоб наблизитися до людини, і у Своїй безмежній любові обіймає все людство в Свою Божественну повноту – вводить людину у торжество вічної Правди, бо те, що людське, увійшло до Божественного життя.
Народження на землі Боголюдини – факт, означений часом, таїнство Віфлеємської печери, відбувається вічно. Але, як і тоді, так і зараз люди по-різному зустрічають Спасителя, що гряде, – світ повернувся до нього усією своєю багатогранністю. Хода Христа через століття увесь час повторює цю зустріч.
У скільки замкнених дверей стукав Йосип Обручник, сподіваючись знайти куточок для Пречистої Діви Марії. Але байдужість, страх, боязнь завдати собі клопіт перешкоджали людям відповісти на прохання, а коли знайшовся такий, що не відмовив, він дав Діві Марії місце в загоні для худоби.
А хіба це було тільки тоді, у дні перепису Августа? Хіба це не повторюється вічно? Скільки людей з різних причин, боячись зруйнувати свій спокій зайвими турботами, закривають двері своєї душі, коли Христос стукає в них усією повнотою Своєї Божественної правди і любові.
А ось перед нами інша картина. В околицях Віфлеєму під відкритим небом стоять прості пастушки і з дитячою вірою слухають ангельське благовістя. Це ті люди, перед якими Істина відкривається у всій своїй осяйній величі та славі. Вони не стали довго радитись, а відразу поспішили до Віфлеєму, щоб побачити те, «про що звістив їх Господь» (Лк. 2, 15). Вони першими сподобились припасти до Колиски Спасіння.
Й інші люди йдуть до цієї Колиски. Назустріч Христові виходить давня язичницька мудрість – волхви. Їхній шлях скорботний та тернистий, як і увесь шлях людського розуму, але і вони приходять до Немовляти Христа. Це шлях усіх, хто йде, і, нарешті, знаходить Бога, а в Його величі – свою божественну красу і безсмертя, без яких душа людини не може знайти ані повного щастя, ані спокою.
А Ірод? Ось ще одна зустріч Христа у світі. Сп’янівши від лукавства та злоби, він готовий позбавити світ Божественного спасіння: готовий погубити безвинного Немовлятка, відчуваючи, що це – обітуванний Визволитель.
Дуже прискорбно, що і досьогодні у світі існує подібне зло, яке безжально штовхає людство до ворожнечі, ненависті та братнього кровопролиття, до самого страшного злодіяння нашого часу.
Тому, в першу чергу, звертаюся до вас, пастирів нашої криворізької православної пастви, і до вас, ченців – невсипущих молитвенників за Церкву, людей і мир на землі, щоб ви своєю ревністю до Бога і Його святої Церкви і добрим прикладом жертовної любові до народу Божого, з усієї своєї сили показали в своєму житті приклад розумних волхвів та простодушних, але чистих і щирих вірою пастушків. Добрим і сердечним пастирським служінням своєму народові кличте і ведіть його до краси християнських доброчинностей, непостидної подружньої вірності, відданості рідній Вітчизні, до трудової творчої тверезості, щоб в благому устремлінні достойно засвідчити перед Богом і людьми наше покликання до священницької честі.
В цьому полягатиме наша віра і відданість святій Церкві Христовій, через яку Богонемовля Христос благодатно об’єднує людство усіх віків в єдине торжество Церкви Небесної.
До вас, дорогі брати і сестри, звертаюся із закликом апостольським: «зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння» (Фил. 2, 12). Перебувайте ж і ви у синівському послуху своїм пастирям і вірності Матері-Церкві, щоб усім нам разом не осоромити священної історії святого Православія і нашого боголюбивого народу – землі нашої, освяченої подвигом віри наших прадідів. За словами апостола Петра, «будьте всі однодумні, спочутливі, братолюбні, милосердні, покірливі … Господа Христа святіть у ваших серцях … Майте добре сумління, щоб тим, за що вас обмовляють, немов би злочинців, були посоромлені лихословники вашого поводження в Христі … Найперше майте щиру любов один до одного» (1 Пет. 3, 8 – 16; 4, 8).
Від повноти серця, сповненого різдвяною радістю, прийміть від мене, боголюбиві пастирі, всечесні іноки, возлюблені брати і сестри, моє архіпастирське благословення і сердечне привітання з Новим роком і великим святом Різдва Господа нашого Ісуса Христа, невичерпного джерела віри, надії, любові і вічного спасіння для всього людства.
Всім вам бажаю духовної радості і плідних трудів на славу Церкви Божої та процвітання нашої рідної Вітчизни.
ЄФРЕМ, БОЖОЮ МИЛІСТЮ
АРХІЄПИСКОП КРИВОРІЗЬКИЙ ТА НІКОПОЛЬСЬКИЙ