Історію свого звільнення з 11-го каналу журналістка Тетяна Заєць розповіла в соцмережі. Причиною втрати роботи став позов від управління капітального будівництва Криворізького міськвиконкому через сюжет про протирадіаційні укриття.

Далі текст авторки без змін:

“Ты уволена!” – такими словами мене зустріла директорка, коли я повернулася з відпустки. На телеканал надійшов позов від управління капітального будівництва виконкому Криворізької міської ради через мій сюжет про протирадіаційні укриття в школах Кривого Рогу. Ті самі укриття, які мають рятувати дітей під час обстрілів. На фото, додаю, його верхня частина – футбольне поле після першого дощу.

Над матеріалом працювала команда — вичитали, поредагували, зауважень не було ні до ефіру, ні після нього. Ані від команди, ані від глядачів.

А після позову мене раптом оголосили «профнепридатною».

Без рішення суду.

Формально я сама написала заяву. Але правда в тому, що після тиску, принижень і повної відсутності вибору я була змушена це зробити. Про можливість продовжити працювати не йшлося взагалі. Ситуацію створили так, щоб у мене не залишилось альтернатив.

Суть претензії — окремий абсурд.

Виявляється, матеріал, на думку позивача, «створює негативну психологічну напругу в місті та формує негативне ставлення до органів місцевого самоврядування».

Тобто не проблеми з будівництвом укриттів.

Не підрядники без досвіду.

Не завищені ціни.

А журналістський матеріал — проблема.

Саме він, виявляється, «псує психологічний клімат».

Друзі, навмисно не цитую документ повністю — не хочу маніпуляцій і не хочу шкодити юридичній оцінці. Але суть очевидна: говорити про небезпечні речі — означає «дестабілізувати».

Принаймні так вважають криворізькі чиновники, виходить?

Як на мене, журналістика — це не комфорт для чиновників, а право громади знати правду.

Телебачення — це колективна праця і колективна відповідальність. Я виконувала редакційне завдання і захищала інтереси криворіжців, які мають право знати, чи безпечно їхнім дітям перебувати в укриттях.

Ця історія — не про мене. Вона про те, як легко тему безпеки дітей можна назвати «психологічною загрозою», а журналістку — зробити крайньою. Сьогодні це один сюжет. Завтра — мовчання про інші проблеми. Післязавтра — норма, де критику прирівнюють до дестабілізації та під цим формулюванням можна прибрати будь-яку незручну розмову. Сьогодні — укриття. Завтра — опалення, вода, корупція, війна. Післязавтра — звичка мовчати.

Трохи додам про мій «непрофесіоналізм»: в мене понад 20 років журналістського стажу. Я працювала на радіо, в газеті, пресслужбі, інформаційній агенції. Більшу частину часу я присвятила роботі на телебаченні: журналісткою, редакторкою, ведучою та авторкою програм. В мене фахова освіта, я член НСЖУ з 2006 року, маю низку національних професійних відзнак.

Проєкт “Про Кривий Ріг” на 11 каналі я робила півтора року. Не скажу, що було легко. Але мені дійсно було не все одно, що криворіжці мерзнуть взимку у власних квартирах. Бо в кімнатах було не більше ніж + 8, як вам? Я підтримувала родини загиблих, військовополонених та безвісти зниклих. Я дійсно бажала, щоб у місті з’явився військовий меморіал. Стоячі по коліно у воді з оператором, ми знімали діряві труби у підвалі. Ми лізли у кожну щілину, де була проблема і висвітлювали її. Я робила все, що могла, аби допомогти. Писала купу запитів у мерію. Бо те, як живуть у Кривому Розі, дійсно потребує уваги. Але мене звільнено. Проєкт на паузі. І не відомо, чи його продовжуватимуть знов.

Цей досвід став для мене важким, але я сподіваюсь, що розголос цієї історії багатьом дозволить зробити самостійні висновки. І останнє, за ці два дні, я отримала таку шалену підтримку криворіжців, на яку і не сподівалася. Мені багато писали та дзвонили, пропонували допомогу. Я вражена. Дякую вам усім. Не опускайте руки, боріться. Подумки з вами».

новини Кривий Ріг LIFE